ГО “Зелений лист” продовжує писати “Хроніки війни”, розповідаючи історії тих, хто стикнувся з цією кривавою війною. Героїня нашої публікації — багатодітна мама з Сєверодонецька, яка приїхала з родиною до Одеси в середині квітня. Наймолодшій дитині на момент виїзду з Луганської області було всього півтора роки. З початком бойових дій родина виїхала на захід України, а зараз – перебралась у наше місто.
Нагадуємо, ми пишемо “Хроніки війни” тою мовою, якою з нами говорять наші герої.
Переселенка розповідає, що з евакуацією з Сєверодонецька допомогла церковна община. Перед початком бойових дій була тривожність і відчуття, що почнеться війна. Але вірити в це, за словами жінки, не хотілось. Валізу з речами вона зібрала 23 лютого.
- Месяц я была уверенна, что мы просто на отдыхе. Что скоро все это закончится. А потом я узнала, что в наш дом было попадание (снаряда — ред.), наш дом горел, нам и возвращаться некуда. Тогда началась у меня вторая фаза — депрессия, истерика…
Жінка згадує, що дорога, коли вони евакуювались з міста, була дуже важкою. Адже вивозили маленьких дітей і людей похилого віку. В заторах доводилось стояти по дев’ять годин. Їжі вистачило лише на добу. А добирались декілька діб. Тоді жінка змогла вивезти ще й матір, а батько залишився в місті, щоб захищати свій дім. Виїхав з Сєверодонецька пізніше.
- Мы выехали из Северодонецка 25 февраля. По дороге дети заболели — у них началось расстройство, поднялась температура. А мы даже не могли в какой-то город заехать. Потом нас приютили на ночлег. Я даже не знаю, в каком населенном пункте. Нас подняли рано утром, потому что начались обстрелы. По дороге видели много расстрелянных машин. Уезжали очень быстро. Как только добрались до безопасного места, сразу попали в больницу. Таких людей, кто попал в больницу, было очень много. У нас старший сын (в родині четверо дітей – ред.) учится в Киеве. Мужу надо было к нему. Он ехал на поезде. А поезд остановился посреди дороги, всех высадили, сообщили, что война началась. На трассе мужа подобрал знакомый, который довез его домой. Сына из Киева мы забрать не смогли. Сын так и не выехал из Киева. Муж привез меня на запад Украины с тремя младшими детьми.
Переселенка зазначила, що чоловік ще довгий час допомагав людям з евакуацією:
- Нас привез, а сам вернулся назад и занимался эвакуацией людей и возил гуманитарную помощь. Там до сих пор люди с детьми сидят по подвал. Зачем только, я не понимаю. Муж занимался этим до середины апреля.
В евакуації родина жила де-факто в гуртожитку — недобудованому реабілітаційному центрі, де зібрались багато сімей з різних куточків України. З продуктами допомагали різні фонди й церква. Спочатку приїхали прихожани церковної общини, потім почали приймати вже всіх переселенців. Через місяць вчителька з Сєверодонецьку організувала для дітей онлайн-навчання. Житло на заході України коштувало дуже дорого. Тому родина вирішила переїжджати в Одесу. Під ракетними обстрілами було страшно, однак родина вирішила не переїжджати з нашого міста. Переїжджати кудись за кордон родина не готова:
- Мой муж сказал, что он патриот Украины. В наш дом пришли враги. Почему должны сбегать мы? Позиция мужа такая, что он будет помогать всем, чем только может. И уезжать за границу не хочет. А я буду с ним вместе. В статусе беженки ехать за границу я не хочу.
Наразі Сєверодонецьк під окупацією російської армії. Сподіваємось, найближчим часом місто звільнять українські військові, щоб кожна родина після відбудови могла повернутись додому.
