Напередодні Нового року в Одесі був презентований Довідник «Герої одеських вулиць», в якому міститься системне фактологічне дослідження одеських топонімів через призму деколонізації. Дослідження було покладено в основу пропозицій Робочої групи при Голові Одеської ОВА стосовно перейменування вулиць в Одесі. Довідник пояснює причини та механізми зміни назв вулиць, розвінчує міфи та легенди про деколонізацію, а також пропонує глибокий аналіз наслідків цих змін для культурної та історичної спадщини міста. Особлива увага приділяється тому, як процес меморіалізації видатних історичних постатей і подій сприяє формуванню орієнтирів та становленню національної свідомості.
Кампанія з деколонізації в Одесі та її критика
Влітку 2024 року в Одесі спалахнув скандал. 26.07.2024 року начальник Одеської обласної військової адміністрації Олег Кіпер видав розпорядження «Про перейменування об’єктів топонімії у населених пунктах Одеської області», згідно з яким в Одесі перейменували 85 вулиць, провулків, проспектів, скверів та площ.
Багатьох одеситів обурило перейменування бульвару Жванецького, вулиць Пушкінської, Ільфа і Петрова, Буніна та Бабеля, а також рішення виконкому Одеської міської ради (яке було видано на виконання розпорядження начальника ОВА) провести демонтаж та перенесення 19 пам’ятників, зокрема пам’ятників Пушкіну та Бабелю.
Співробітники одеського ЖКГ намагаються очистити памятник Пушкіну після флешмобу активістів. Фото Владислава Балінського
На голови причетних до перейменування чиновників та членів Робочої групи, які готували перелік топонімів, посипалися звинувачення у «відміні Одеси та її історії». Згодом понад 150 діячів культури та мистецтва з України та інших країн закликали гендиректорку ЮНЕСКО Одрі Азуле звернутись до Президента України Володимира Зеленського з проханням зупинити цей «несвоєчасний демонтаж культурної спадщини Одеси».
Під кінець року у британському виданні The Economist вийшла стаття «Скасувати культуру в Україні». Її автор Аркадій Островський стверджує: «Сьогодні, незважаючи на те, що місто регулярно зазнає ударів російських безпілотників і ракет, ідентичність Одеси, її поліфонія та її свобода знаходяться під менш помітною загрозою – від самих українських чиновників і від невеликої, але агресивної та гучної групи активістів».
«Агресивна та гучна група активістів» – це, вірогідно, історик та офіцер ВСУ, керівник Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Сергій Гуцалюк, з яким автор статті в The Economist спілкувався в Одесі, але проігнорував його думку. Також Островський не знайшов часу зустрітися з юристом Артемом Карташовим, членом Робочої групи при Одеської ОДА, яка надала пропозиції з перейменування вулиць в Одесі та області. Отже позиції членів робочої групи також в статті нема.
Як довідник «Герої одеських вулиць» обґрунтовує позицію обласної влади стосовно перейменування
Також до «агресивної та гучної групи активістів», можливо, відносяться ветерани російсько-української війни, співробітники департаменту культури, національностей, релігій та охорони культурної спадщини Одеської обласної адміністрації, експерти у галузі історії, культури та права, громадські діячі – члени Робочої групи та автори довідника «Герої одеських вулиць». Його презентація відбулась в Одеській науковій бібліотеці імені М. С. Грушевського 28 грудня 2024 року.
Довідник поки що існує лише в електронному вигляді, скачати його можна за посиланням.
Документ складається із 7 розділів. У перших трьох розділах описаний історичний та правовий контекст процесу деколонізації в Україні та Одесі. Тут можна знайти докладну хронологію важкого законодавчого процесу у цій сфері, інформацію про те, як в Одесі та Одеській області позбувались маркерів комуністичного минулого після початку російської агресії проти України у 2014 році, про опір Одеської міської влади процесу декомунізації та її намагання відновити комуністичну символіку, про процес деколонізації, який пришвидшило повномасштабне вторгнення рф в Україну 24.02.2024. Докладно, з посиланнями на офіційні документи, розказано, чому та як з’явилось розпорядження начальника Одеської обласної військової адміністрації Олега Кіпера «Про перейменування об’єктів топонімії у населених пунктах Одеської області».
27 червня 2023 року набув чинності Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топонімії», який визначив основні «правила гри» в питанні демонтажу памʼятників та памʼятних знаків (наприклад, меморіальних табличок) та перейменування обʼєктів топоніміки – вулиць, провулків, проспектів, площ та ін.
Закон визначив нові критерії для очищення публічного простору від топонімічних та монументальних маркерів та усунув суперечності минулого закону, зокрема, виключив обмеження щодо неможливості перейменування топонімів, повʼязаних з вигнанням нацистів з України, що часто ставало предметом маніпуляцій зі сторони проросійських політичних сил та рухів.
Саме реалізація цього закону стала підставою для винесення 14 травня 2024 року Начальником Одеської обласної державної (військової) адміністрації розпорядження «Про організаційне забезпечення перейменування обʼєктів топоніміки у населених пунктах Одеської області» за № 459/A-2024.
На виконання вказаного розпорядження, 20 травня 2024 року Департамент культури, національностей, релігій та охорони обʼєктів культурної спадщини Одеської ОД(В)А винес Наказ № 44, яким затверджено склад Робочої групи зі збору та опрацювання пропозицій щодо перейменування обʼєктів топоніміки у населених пунктах Одеської області.
Робоча група провела 8 засідань, на яких було розглянуто близько 800 питань порядку денного та прийнято рішення про перейменування обʼєктів топоніміки, серед яких 85 на території міста Одеси.
Під час засідань Робочої групи. Фото Влада Балінського
Яких імен треба позбутися та чому? На честь яких людей треба назвати наші вулиці?
Довідник роз’яснює суть слов та виразів «об’єкт топонімії», «російська імперська політика», «русіфікація», «українофобія», а також перераховує об’єкти топонімії, котрі Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топонімії» зобов’язує місцеві органи влади перейменувати. Наприклад, вулиці, які в радянські часи були названі іменами співробітників ЧК, НКВС, КДБ або посадовців органів російської влади та управління – від Російського царства (Московського царства) до Російської Федерації, а також СРСР. В цьому переліку також є об’єкти топонімії з іменами людей, які публічно, у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах, підтримували, глорифікували або виправдовували російську імперську політику; з іменами та псевдонімами осіб, які, публічно, у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах закликали до русифікації чи українофобії; з іменами людей, які пов’язані із переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті.
Довідник також роз’яснює, на честь кого можна перейменовувати вулиці: людей, які були борцями за незалежність у ХХ ст., внесли вагомий вклад у боротьбу за незалежність України, розбудову Української держави, підтримання міжнародного миру і безпеки, зміцнення міжнародного авторитету України, а також здійснили героїчний вчинок, звершення в ім’я Батьківщини. Наприклад, такими є сучасні герої російсько-української війни, постраждалі учасники Революції Гідності або ж інших протистоянь з проросійськими силами в різний час. Також це особи, які зробили значний особистий внесок у розвиток науки, освіти, культури та інших сфер суспільного життя: науковці, митці, освітяни, лікарі, енергетики, а також усі ті, хто вніс вагомий вклад у відповідну сферу суспільного життя.
Міфи та легенди про деколонізацію
Люди, які борються за деколонізацію Одеси, борються не тільки за майбутнє, а і за нашу ідентичність та наше правдиве минуле, яке росія так прагне знищити та оббрехати. І існування тих, хто задля захисту російських пам’ятників і вулиць ладні шкодити державі, в якій живуть, при цьому щоразу звертаючись саме до недостовірної російської версії історії міста, свідчить про успіх росії у цьому напрямку.
Саме від таких людей прихильники деколонізації отримують принизливі прізвиська “хунвейнбінів”, “інтернаціонал” та “більшовики, як і росіяни”. Але усіх трьох об’єднувала боротьба з видуманими та неіснуючими ворогами народу чи режиму. Натомість сьогодні над Україною і Одесою нависла цілком реальні загроза – це держава-терорист росія, яка в обґрунтування свого збройного вторгнення в Україну поклала спотворену інтерпретацію історії та міфотворчість, які роками використовувала для дестабілізації ситуації всередині України та Одеси. Тому деколонізація і направлена проти історичних міфів та фальсифікації історії.
Один з найрозповсюдженіших міфів про деколонізацію – це те, що, начебто, одеситів не питали, що вони думають про зміну назв вулиць. Але це неправда. Політиці деколонізації передувала тривала фахова дискусія, як мінімум з 2019 року, потім дискусія у процесі розроблення Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топонімії», а потім громадські електронні обговорення, тобто належна демократична процедура. Інше питання, що незначна частина населення просто не хоче будь-яких змін або чекають, коли «наші прийдуть» і невдало перефарбувалася, однак демократія передбачає можливість існування незгодної меншості або ж пасивної більшості. Від жодного з критиків розпоряджень Голови ОВА жодних пропозицій у процесі громадського обговорення не надходило.
Автори Довідника нагадують, що майже рік – з 27.07.2023 по 27.04.2024 – Одеська міська рада та міський голова Одеси мали право провести деколонізацію, але не зробили цього. Насправді вони могли це зробити набагато раніше, з 2014 або ж з 24.02.2022 р., як це робили інші громади Одещини. Але питання “заговорили”, тому повноваження перейшли до ОВА.
Процедура перейменувань супроводжувалась електронними консультаціями з громадськістю – мінімум двічі оприлюднювався перелік запропонованих до перейменування топонімів, але ні Генадій Труханов, ні міська рада своїх пропозицій чи зауважень не надали, обмежившись формальними відписками. Кожен, навіть не одесит, міг надати свої пропозиції та вплинути на результат, але більшість критиків не зробили цього.
Автори Довідника розвінчують багато міфів про перейменування. Наприклад, такий закид: «Ми не можемо віддати Путіну Пушкіна, Жванецького, Бабеля», «Бунін і Пушкін не належать росіянам – вони належать світу».
Але не можна віддати те, що нашим ніколи не було – у Пушкіна, Буніна та інших є своя батьківщина, яка має їх шанувати, але у Святослава Караванського чи сім’ї Глодан іншої Батьківщини, ніж Україна, немає, тому де, як не в їхньому рідному місті — Одесі, їх вшанувати? Практично жоден із тих, чиї імена зникли з топонімічної мапи Одеси, ніяк з Україною себе не асоціював — це були і є російські радянські письменники, які з Одесою пов’язані лише за фактом народження або ж певним періодом творчості, що ставило Одесу у позицію «російської провінції».
І Пушкін, і Катерина ІІ, і Жванецький — це, звісно, частина історії Одеси, проте місце історії — в музеях, підручниках та бібліотеках. А топонімія та пам’ятники — це найвища форма вшанування, і пов’язаний з Одесою літературний доробок не може переважити боротьбу з українською незалежністю сто років тому та глорифікацію і виправдання тоталітарних режимів.
Час від часу лунають навіть бездоказові звинувачення в антисемітизмі. Але Робоча група не керувалась національною ознакою. У виданому головою ОВА розпорядженні представлен, наприклад, єврейський письменник, основоположник сучасної світської літератури на ідиші Менделе Мойхер-Сфорім. Тепер його ім’я знаходиться на мапі Одеси разом із іменем співзасновника держави Ізраїль Володимира Жаботинського, колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна і вулицею Єврейською. Перейменування вулиці Бабеля, знесення пам’ятника цьому письменнику також не є доказом антисемітизму прихильників деколонізації.
Чому перейменували улицю Бабеля?
Самий великий розділ Довідника – про імена. Це імена, які більше не будуть носити вулиці Одещини. Тут, крім фотографій, читачі знайдуть історичні довідки, архівні матеріали, вирізки з газетних та журнальних статей тощо – докази того, що біографії цих історичних постатей не дозволяють їм бути увічненими на вулицях українських міст та селищ.
Поряд з ними імена, фотографії та біографії людей, на честь яких ці вулиці перейменовані. Це захисники України, які народились на Одещині та загинули, боронячи Вітчизну у кровопролитній російсько-українській війні. Це також історичні постаті: Князь Володимир Великий, Князь Ярослав Мудрий, український військові та політичні діячи – Андрій Гулий-Гуленко, Михайло Білинський, Семен Комірний, Іван Луценко. Такі науковці, як Марія Станішевська, історики – Олександр Болдирєв, Михайло Гордієвський, Павло Клепацький, видатні письменники, літературознавці, митці, музиканти: Леся Українка, Андрій Музичка, Михайло Бойчук, Олександр Кошиць, Олександр Ройтбурд.
В сучасній історії Одеси це перший такий великий та докладний Довідник саме стосовно перейменувань.
Для того, щоб зрозуміти логіку побудови цього розділу Довідника, звернемось до сторінок, присвячених Ісааку Бабелю. Ось що ми знайдемо про автора знаменитої «Конармії» та «Одеських оповідань».
Ісак БАБЕЛЬ – радянський російський письменник, військовий кореспондент, боєць Червоної Армії та працівник іноземного відділу Петроградського ЧК (попередник НКВС) і Народного комісаріату просвіти РСФСР. Брав участь у боях у складі 1-ї Кінної армії БУДЬОННОГО, учасник радянсько-польської війни 1920 року, де на стороні армії Польської Республіки виступали борці за незалежність у ХХ ст. – вояки УНР, ЗУНР та УГА. Прихильник політики колективізації, яка стала причиною Голодомору 1932-1933 років. Радянський пропагандист.
Міфи та маніпуляції навколо БАБЕЛЯ
МІФ ПЕРШИЙ: БАБЕЛЬ потрапив у немилість радянської влади через «КОНАРМІЮ»
Незважаючи на критику Семена БУДЬОННОГО, на захист БАБЕЛЯ стали впливові на той час радянські пропагандисти та військові – Максим ГОРЬКІЙ, Віталій ПРИМАКОВ, Іона ЯКІР та Василь БЛЮХЕР. Останній навіть писав, що «Бабель дав яскраву характеристику 1-й Кінній армії, як найкращій частині нашої переможної армії». Сам твір неодноразово перевидавався та не мав проблем із накладами до арешту та страти письменника, а між його виданням і арештом письменника пройшло майже півтора десятиліття.
У головному друкованому органі ВКП (б) – газеті «ПРАВДА» (1928 рік, № 275 від 27 листопада) вийшла стаття «Отвєт БУДЬОННОМУ», де Максим ГОРЬКІЙ високо оцінив «КОНАРМІЮ»: «талантливо дополнил мое представление о героизме первой за всю историю армии, которая знает, за что она борется и ради чего будет биться». В цілому твір було сприйнято позитивно і у подальшому він зазнавав перевидань, зачасту повʼязаних не з бажанням «приховати правду про злочини радянського режиму», а під впливом політичної боротьби – репресовані персонажі звідти вилучались, щоб вони не були причетними до «подвигів орденоносной дівізіі». До його арешту та страти творчість БАБЕЛЯ, зокрема і «КОНАРМІЯ» не була під забороною чи цензурою.
МІФ ДРУГИЙ: Уся творчість БАБЕЛЯ «пропітана» і далі по списку – «опозиційністю, нетерпимістю до радянського режиму і так далі»
Насправді БАБЕЛЬ не був в опозиції радянському режиму – на його боці він брав участь у радянсько-польській війні, де на стороні польського війська брали участь борці за незалежність України у ХХ ст., та працював у ЧК, мав можливість їздити закордон.
Публікації або ж виступи БАБЕЛЯ часто були компліментарними по відношенню як до режиму, так і до окремих постатей, наприклад Максима ГОРЬКОГО чи Йосипа СТАЛІНА. БАБЕЛЬ не тільки приєднався до боротьби з «врагамі народа», але й займав доволі привабливі посади – наприклад, у 1934 році він став членом Ревізійної комісії Спілки письменників СРСР, влітку 1938 року Спілка затвердила БАБЕЛЯ членом редакційної ради Державного видавництва художньої літератури.
У 1937 році в «Літературній газеті» опублікував статтею «Ложь, предательство, смердяковщина», яка була направлена на підтримку боротьби СРСР з «ворогами народу».
З виступу БАБЕЛЯ на першому зʼїзді Спільки Радянських Письменників 23 серпня 1934 року («Стенографический отчет», стор. 279): «Говоря о слове, я хочу сказать о человеке, который со словом профессионально не соприкасается: посмотрите, как Сталин кует свою речь, как кованы его немногочисленные слова, какой полны мускулатурой. Я не говорю, что всем нужно писать, как Сталин, но работать, как Сталин, над словом нам надо». Період служби в ЧК БАБЕЛЬ описував, як «уход в люді».
Те, що особа стала жертвою репресій після служінню режиму, не є підставою для залишення її у публічному просторі. Навпаки – це яскравий приклад невдалого пристосуванства, який очевидно не має бути прикладом для наслідування.
МАНІПУЛЯЦІЯ: Наказ про розстріл БАБЕЛЯ був підписаний особисто сталіним, то де логіка у цьому перейменуванні?
У списку репресованих того часу разом із БАБЕЛЕМ було багато співробітників репресивних органів, зокрема і друг БАБЕЛЯ – Голова НКВС Ніколай ЄЖОВ. За такою логікою ЄЖОВА, КАГАНОВИЧА та інших радянських катів варто залишати у публічному просторі, оскільки «розстрільний список» був підписаний особисто сталіним.
Більш докладно про стосунки Ісаака Бабеля з радянською владою та особисто сталіним, підробиці його співробітництва з ЧК та Єжовим можна дізнатись з великого дослідження радянського літературознавця та письменника Бенедикта Сарнова «Сталин и писатели».
Колишня вулиця Бабеля тепер носить ім’я Дмитра ІВАНОВА.
Дмитро ІВАНОВ, позивний Бендер – український військовий, учасник російсько-української війни, кавалер ордена «За мужність» III ступеня. Народився 1987 року в місті Одеса. Службу проходив у 122-ій окремій бригаді ТРО. До повномасштабного вторгнення працював у будівельній сфері. Разом із товаришами Дмитро заснував громадське об’єднання, яке допомагало дитячим будинкам, проводило для охочих зустрічі з героями сьогодення в рамках патріотичного виховання та допомагало хлопцям АТО/ООС. Дмитро проходив строкову службу у 2005 році у 40-й Кримській радіотехнічній бригаді, а також у 2020-2021 роках проходив спеціальні навчальні збори, і у перший день повномасштабної війни разом із трьома найкращими друзями стояв на порозі районного ТЦК.
Дружина загиблого Наталя згадує, що Дмитро не замислювався ані на мить, чи йти йому на війну. «Він був дуже хоробрим й непохитним. Чесним й справедливим. Спочатку я корила себе й все думала, ну чому я його не відмовила? Але потім сказала його доньці: «Хто міг зупинити твого батька? Ніхто…». Він вірив в Україну, вірив у нашу перемогу і хотів її наблизити всіма силами», – каже Наталя.
Снайпер роти вогневої підтримки Дмитро ІВАНОВ загинув 20 березня 2023 року в бою за місто Бахмут – внаслідок ворожого авіаудару зазнав смертельних поранень.
Одна з останніх публікацій у Фейсбуці, яку зробив Дмитро, була саме про захист Бахмута.
«Їдемо дорогою спогадів з побратимом. Їдемо захищати український Бахмут. Чому саме спогадів? Тому що проїхали вже 500 км, та життя пролетіло перед очима. Згадуєш все, бо не знаєш, чи повернешся звідти живим… Я з Одеси, як і більшість воїнів в бригаді. Бахмут знаходиться за тисячу кілометрів від Одеси й він НАШ! Український! Ми обов’язково переможемо, все буде Україна!» – підбадьорює Дмитро, а в очах зчитується сум, ніби чоловік передчуває неминуче….
Дмитро ІВАНОВ похований на Алеї Слави Західного кладовища в Одесі.
Замість післямови
Справжні герої одеських вулиць – воїни, які віддали свої життя заради незалежності та суверенітету України – не могли бути присутніми на презентації Довідника. Але у залі бібліотеки ім. Грушевського були їхні рідні: батьки та рідні Героя України та повного кавалера ордена «За мужність» Віталія Блажка, батьки Героя України та повного кавалера ордена Богдана Хмельницького Вадима Корженка, мати Героя України Олександра Свіща, рідні та близькі загиблих героїв Тараса Кузьміна, Дмитра Іванова, Ярослава Баїса, Бориса Айзенберга, Ігоря Балмагія, Євгена Танцюри, Артура Савельєва, Олександра Станкова, Юрія Слєпченка.
Орден БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО I ступеня був переданий батькам підполковника Вадима Корженка, який був комбатом 54 окремої механізованої бригади імені гетьмана І. Мазепи та нагороджений у відповідності до Указу Президента України №687/2023 від 12 жовтня 2023 року. Вадим не зміг нажаль взяти бойовий орден в руки, 29 листопада 2023 року потрапив під артилерійський обстріл ворога на Сіверському напрямку та отримав важке бойове поранення внаслідок, якого після медичної евакуації помер у лікарні.
Саме завдяки ним, героям одеських вулиць, які віддали свої життя під Бахмутом та Торецьком, Авдіівкою та Вовчанськом, ми маємо розкішь дискутувати, писати листи до ЮНЕСКО, давати інтервью та розмірковувати про те, чи правильно відбувається процес деколонізації в Одесі.
У тій Одесі, про яку мріють окупанти, ми такої можливості не мали б. І всім тим, хто сьогодні звинувачує прихильників деколонізації у помилках, містечковості, знищенні мультикультурності, треба пам’ятати про це. І уважно ознайомитися з результатом величезної праці – Довідником “Герої одеських вулиць”.