Громадська організація «Зелений лист»

Миколаївський «Гранд-Каньйон» і зелений «оазис» серед степу

Ранок почався ще до сходу сонця. Наспіх поснідавши і зібравшись, ми рушили в бік Миколаївської області. Мікроавтобуси швидко рухалися трасою, поля за вікном змінювали пагорби, висхідне сонце било в очі. Попереду на нас чекали каньйон і Південний Буг.

Екскурсовод повертала нас в історію Південної Таврії. Північного Причорномор’я. Її голос і мірний рух автобуса заколисували.

Прибувши на місце першої зупинки, ми неохоче висовували носи з теплого автобуса на свіже, але холодне повітря. Перше, що ми побачили, – це гуси. Багато гусей, ще індики та кури. Ось ми і прибули в невеличке село Трикрати. Тут починається життя в садибі великого роду Скаржинських, а отже і наша екскурсія.

Польський рід, що колись переселився на Південь, довго мав у розпорядженні частину земель Миколаївської області. Віктор Петрович Скаржинський буде згаданий не раз, адже саме він розпочав насаджати розташований неподалік ліс. Трикратский ліс, або Лабіринт (оскільки має багато вузеньких стежок, що неодноразово переплітаються). Цей ліс граф Скаржинський посадив для своєї дружини, яку дуже кохав. Ми прогулюємося вже золотим лісом, роздивляємося старовинні дуби, яких у парку-лісі близько 350. Проходимо дерев’яними мостиками, під ногами дзюрчить річечка, а трохи далі чується шум водоспаду. Іноді зустрічаються поодинокі чи у групах туристи. Ось і альтанки, у яких, за словами екскурсовода, проводила майже весь свій час дружина Віктора Варвара. Вона була міською дівчиною, і сільське спокійне життя її не манило, проте кожне літо сім’я Скаржинських проводила на своєму хуторі. Хоча Варвара й вийшла за Віктора та навіть народила йому 11 дітей, усе життя вона кохала іншого чоловіка. Брата Віктора – Миколая, що загинув на війні. Сюжет поцікавіше будь-якого мексиканського серіалу. За легендою, досі можна чути, як Варвара сидить у своїй альтанці і навіть після своєї смерті плаче за Миколаєм. А навколо бігають 11 дітей від Віктора.

Сьогодні Трикратський ліс – заповідна територія, яка входить до складу регіонального ландшафтного парку «Гранітно-степове Побужжя». До його складу також входять заповідні урочища «Лабіринт», «Василева пасіка» та «Літній хутір Скаржинського». Крім того, перелічені урочища є невід’ємною частиною Національного природного парку «Бузький Гард». НПП та РЛП частково збігаються, проте залишаються різними природоохоронними одиницями з окремими задачами й управлінням.

Сам Трикратський ліс включає в себе 2 заповідні урочища: «Лабіринт» і «Василева пасіка». Цей штучний лісовий масив у Вознесенському районі Миколаївської області був створений  у 70-х рр. XIX ст., як примаєтковий парк із системою каналів, гребель, штучних водоспадів, влаштованих у руслі річки Арбузинка.

Наразі на території природного парку мешкає 22 види хребетних тварин, що занесені до Червоної книги України, наприклад знайома усім річкова видра. Також можна зустріти білку чи сіру чаплю, живуть у лісі козулі, олені, фазани та бізони.

За такий рукотворний «оазис» завдячують згаданому вже Віктору Скаржинському, нащадку давнього українського козацького роду. Він народився у родовому помісті в Трикратах, заснованих його батьком – генералом Петром Скаржинським, який відзначився під час захоплення Очакова й отримав свої землі у подарунок від Катерини ІІ. Але особливо про них не піклувався.

Віктор не тільки зайнявся маєтком, але й виростив серед посушливого степу величезний ліс, що складався не тільки з легендарних дубів, а й із плодових дерев. Він облаштовував греблі, споруджував ставки, одним з перших вигадав саджати лісосмуги для підвищення родючості ґрунтів. Свого часу за порадами у садівництві до мецената приїздив і творець Софіївського парку граф Станіслав Потоцький.

Скаржинський помер у 1861 році, його поховали на Першому християнському цвинтарі Одеси, проте і цвинтар, і поставлений в Міському саду пам’ятник було зруйновано у 1930-х роках.

Неподалік від штучного Трикратського лісу розташовані природні Арбузинський та Актовський каньйони.

Покинувши ліс, ми гріємося у теплому автобусі і рухаємося до першого каньйону. Сонце вже давно не сліпить очі, не пече, і навколо стає прохолодніше. Але в самому каньйоні тепло. Усі фотографуються, бігають рівнинами і деруться на скелі. Це Актовський каньйон неподалік від села Актове. Система каньйонів складається із застарілих вивітрених гранітів, перерізаних річками Мертвовод та Арбузинка на глибину більше 40-50 метрів. Спочатку ми роздивилися більший каньйон, перерізаний першою річкою. Він дійсно вражає своїми масштабами. Скельній породі каньйону налічується 4 мільярди років, а глибина приблизно 15-20 поверхів багатоповерхового будинку. Площа каньйону перевищує 250 гектарів та являє собою унікальний комплекс гранітних скель, валунів і степової та водної екосистем, розміщених на одному з найстаріших клаптиків суші Євразії.

Але більш цікавою прогулянкою стало для нас повільне, обережне, трохи перескакуюче пересування Арбузинским каньйоном. Ми дивилися на нього не просто зверху, як пересічні перехожі, а й зсередини. Обходили річку, що заросла очеретами, – усі впевнені, що десь там причаїлася русалка. Тих, хто погано себе поводив, вона збивала з ніг на слизькому камінні. Потім кидала у річку. Дорогою зустрічалися жовті, багряні та червоні дерева, що переливалися на сонці, і привертали нашу увагу. Звичайно ми не могли пройти повз них та не сфотографуватися. Адже Інстаграм чекає.

В Арбузинському каньйоні майже немає зими. Так-так, у той час, коли навкруги лежить сніг, у каньйоні можна знайти квіти фіалки й зелену траву. Пояснюється це тим, що вулкан, який утворив скелі багато років тому, не охолонув до кінця і досі дає тепло. Домівку для себе тут знайшли ящірки, кроти та ондатри.

Поверталися додому ми пізнім вечором, втомлені, але щасливі. Можливо, трохи змерзлі. Я роздивлялася краєвиди за вікном і розуміла, як мало людей знає, що в чотирьох годинах від Одеси можна побачити справжній каньйон. Не Гранд, але не менш цікавий, тому що наш. Ми зустріли тут і організовані групи, і туристів-студентів з «килимками для йоги» та похідними рюкзаками. У цю місцевість можна вирушити багатьма способами – самостійно, з туром, з палаткою. І кожен з цих варіантів зацікавить вас. Головне пам’ятати про пору року та брати з собою теплі речі. І фотоапарат, звичайно.

Юлія Лінник, студентка ІІ курсу магістратури факультету журналістики ЛНУ імені І. Франка

Поділитись на:

Facebook
Twitter

Напишіть відгук

 Одеська обласна організація «Зелений лист»