Операція «Мідас» НАБУ та САП, у центрі якої — корупційні схеми в Енергоатомі й вплив неформального бек-офісу на державну енергетику, стала ідеальним рентгеном для всієї системи управління великими грошима в Україні. Те, що слідчі описують як «шлагбаум» у 10–15% від кожного контракту, напряму перегукується з тим, як працювала програма «Велике будівництво» і як сьогодні використовуються воєнні фонди відновлення.

На одеських прикладах це видно особливо виразно. Дорога в рамках Великого будівництва біля Куяльницького лиману та будівництво водогону до Французького бульвару за кошти фонду ліквідації наслідків агресії — це не просто інфраструктурні проєкти. Це кейси, де корупція, земельні схеми, інтереси забудовників, компаній на кшталт «Автомагістраль-Південь» та роль місцевої влади (зокрема голови облради від «Слуги народу» Григорія Діденка) сходяться в одну й ту саму модель, яку «Мідас» підсвітив на рівні всієї держави.

1. «Мідас»: коли галуззю керує не міністерство, а бек-офіс

За версією НАБУ та САП, у сфері енергетики діяла високорівнева злочинна організація, яка впливала на роботу стратегічних держкомпаній, передусім Еnergoatom (АТ «НАЕК “Енергоатом”»). Її ядром став неформальний «бек-офіс» у центрі Києва, через який, за даними слідства, пройшло до 100 млн доларів США. LB.ua

Ключовий інструмент цієї структури – так званий «шлагбаум»: контрагентам Енергоатому нав’язувалась практика систематичних відкатів у розмірі 10–15% від вартості контрактів за розблокування платежів та збереження статусу постачальника. Інтерфакс-Україна

У підозрах фігурують сім осіб: бізнесмен як ймовірний організатор, колишній радник міністра енергетики, топменеджер Енергоатому та працівники бек-офісу з легалізації коштів. П’ять із них затримано в порядку ст. 208 КПК. LIGA.net

Українські й міжнародні медіа з посиланням на джерела в правоохоронних органах пишуть, що ролі неформального «Карлсона» схеми приписують бізнесмену Тимуру Міндічу — давньому партнеру Зеленського по «Кварталу-95». РБК-Україна Сам Міндіч на момент написання цієї колонки є підозрюваним, а не засудженим, і має всі права на презумпцію невинуватості.

Але для системного аналізу тут важливі не прізвища, а сама архітектура:

• стратегічна галузь з великими контрактами;
• неформальний центр ухвалення рішень — бек-офіс;
• «податок» у 10–15% для всіх, хто хоче працювати з державою;
• легалізація кешу через мережу прокладок. Інтерфакс-Україна

Це саме та модель, яка роками описувалась журналістами-розслідувачами й експертами щодо дорожніх підрядів: картелізація ринку, завищені кошториси, фаворитизм кількох компаній. Kyiv24

«Мідас» важливий тим, що вперше робить цю схему офіційною темою кримінального провадження саме на рівні галузі, а не окремого «освоєння бюджету» в якійсь ОТГ.

2. «Велике будівництво»: ідеальний субстрат для тієї ж схеми

Програма «Велике будівництво» офіційно подавалась як історія про модернізацію країни: дороги, мости, школи, стадіони, лікарні. У ній справді були об’єктивно потрібні проєкти, але, на нашу думку, одночасно вона створила середовище, ідеально придатне для «мідaсівської» логіки.

2.1. Концентрація грошей і фаворитів

На дорогах – серце програми – десятки й сотні мільярдів гривень були сконцентровані в обмеженому пулі підрядників. У 2020–2021 роках топ-10 компаній отримали 116 млрд грн дорожніх підрядів, із яких:

• «Автомагістраль-Південь» – понад 30 млрд грн;
• «Онур» – понад 26 млрд;
• «Ростдорстрой» – близько 13,6 млрд.

У деякі роки «Автомагістраль-Південь» брала участь і перемагала в третині всіх тендерів Укравтодору. Це дає підряднику колосальний вплив і робить його природною ціллю для будь-якого бек-офісу, який хоче «перекривати кисень» доступу до держкоштів.Накипіло

2.2. Централізований куратор

Політичним обличчям «Великого будівництва» був заступник голови Офісу президента Кирило Тимошенко, який кураторив програму як публічно, так і неформально. Журналістські розслідування неодноразово ставили питання про можливий конфлікт інтересів і ручний розподіл підрядів.

Знову ж таки, для логіки нам важливо інше: наявність центру координації, який бачить усі гроші та всіх великих підрядників, — це завжди спокуса перетворити прозору політику на «шлагбаум».

2.3. Спецфонди як легкий доступ до ресурсів

Ще під час COVID-19 уряд перенаправив частину коштів Фонду боротьби з пандемією на дороги, що вже тоді викликало критику: замість лікарень і підтримки медицини – асфальт, дуже потрібний під виборчі кампанії. Kyiv24

Після початку повномасштабної війни з’явився фонд ліквідації наслідків збройної агресії, закріплений розпорядженням Кабміну від 16.06.2023 № 534-р «Про виділення коштів з фонду ліквідації наслідків збройної агресії». Додалися донорські та кредитні програми відбудови. Частина цих коштів логічно йде на критичну інфраструктуру, але межа між «реально зруйнованим і необхідним» та «зручним об’єктом для освоєння» стала дуже розмитою.

Саме тут «велике будівництво» і «Мідас» зустрічаються: там – енергетика, тут – дороги й комунікації, але принцип один:

воєнний чи спеціальний фонд → красиво упакований інфраструктурний проєкт → обмежене коло підрядників → бек-офіс із «шлагбаумом».

3. Одеса: мініатюри великої схеми

Одеські кейси — це не локальні «прикрі випадковості». Це практичні демонстрації того, як велика архітектура перетворюється на землю, траншеї, пробки й убиті екосистеми.

3.1. Куяльницький лиман: дорога як привід для «золотої землі»

Куяльницький лиман має статус курорту державного значення — відповідно до Закону України від 05.12.2018 № 2637-VIII «Про оголошення природних територій Куяльницького лиману Одеської області курортом державного значення».

Крім того, на його території створено Національний природний парк «Куяльницький» Указом Президента України від 01.01.2022 № 3/2022 «Про створення національного природного парку “Куяльницький”».

Формально – це простір особливої охорони, де будь-яке будівництво повинно проходити крізь сито жорстких екологічних процедур і норм Закону «Про природно-заповідний фонд України».

У 2021 році Служба автодоріг в Одеській області (на той момент під керівництвом Дмитра Рибалка) запропонувала будівництво нового відтинку об’їзної дороги М-28. Було 4 варіанти траси, але «найвигіднішим» чиновники називали той, що проходив уздовж берега, а фактично – по заплаві Куяльницького лиману.

Ключову політичну роль у цьому процесі відігравав Григорій Діденко — чинний голова Одеської обласної ради від партії «Слуга народу» (обраний за її списком). Саме через облраду проходили ключові рішення, а саме Діденко вів публічну комунікацію із громадою та чиновниками. Додатковий штрих до картини влади: його дружина є народною депутаткою від тієї ж політичної сили.

Журналістське розслідування ГО «Зелений лист» показало, що земля в зоні майбутньої дороги за кілька років до того опинилася в руках:

• родини багаторічного голови Красносільської сільради Миколи Майдебури та його родичів;
• матері чинної голови громади Марини Архірій;
• родичів секретаря сільради Гордузенко;
• колишнього депутата райради Артака Юзбашана, чия компанія «Березівкаагрошляхбуд» регулярно отримувала дорожні підряди;
• низки бізнесменів, пов’язаних з одеськими елітами, включно з орбітою Володимира Галантерніка.

Логіка проста й цинічна:

якщо дорога пройде через ділянки – держава викупить землю за завищеною вартістю;
якщо поруч – ціна землі злетить у рази.

Тобто тут «велике будівництво» — це не тільки можливий підряд для дорожників, а насамперед інструмент монетизації землі, заздалегідь скуповної «своїми людьми», за активної участі керівництва облради, яке представляє правлячу партію.

Паралельно – повний ігнор екологічного виміру: ризик знищення лиману, порушення гідрології, деградація курорту державного значення. Лише початок повномасштабної війни не дозволив цьому дорожньому проєкту дійти до реалізації в первісному вигляді. Однак уже зараз він фактично «перезапущений» в іншій формі – через новостворений Національний природний парк «Куяльницький», зареєстрований у 2024 році й очолюваний директором Олександром Шестуном. За твердженнями місцевих активістів та учасників процесу, саме його кандидатуру на цю посаду пролобіював голова Одеської облради Григорій Діденко, що дозволяє зберегти політичний контроль над територією заплави вже під прикриттям природоохорони.

Як і у випадку з водогоном, у процесах навколо траси біля Куяльника фігурують ті самі політичні гравці, зокрема керівник Одеської районної ради Віталій Барвіненко. Цей повторюваний “набір облич” і є найкращою відповіддю на запитання, чому саме ці проєкти так вперто проштовхуються попри екологічні та суспільні ризики

3.2. Водогін до Французького бульвару: війна як привід для девелоперської мрії

Другий одеський приклад — будівництво магістральних водопровідних мереж від вул. Багрицького до Французького бульвару, розпочате 2023 року, тобто вже під час повномасштабної війни. Офіційна назва об’єкта в закупівлях — «Нове будівництво магістральних мереж водопроводу від вул. Багрицького до Французького бульвару у м. Одесі (1-а черга – від вул. Багрицького до Фонтанської дороги; 2-а черга – від Фонтанської до вул. Академічної)».

Офіційно це — «підвищення надійності водопостачання».
Фактично – ми маємо:

• два великі контракти з «Автомагістраль-Південь» на загальну суму близько 217,55 млн грн за першу й другу черги водогону (тендери 2023 року).
• фінансування за рахунок субвенції з фонду ліквідації наслідків збройної агресії згідно з розпорядженням КМУ від 16.06.2023 № 534-р та співфінансування з бюджету розвитку міста (що видно з пояснювальних записок до виконання бюджету Одеси).
• трасу, яка перекопує ключові магістралі — Французький бульвар, вулиці Краснова, Говорова, Водопровідну, Академічну — одночасно, фактично блокуючи сполучення центру з Київським і Хаджибейським районами .

Логіка знову знайома:

фонд «ліквідації наслідків агресії» → «благий» проєкт водогону → підряд у фаворита «Великого будівництва» → магістраль, яка чудово обслуговує нову забудову.

Якщо подивитися на цей проєкт крізь призму війни, стає очевидним ще один вимір. Кошти фонду ліквідації наслідків агресії могли б піти на реальну безпеку міської інфраструктури:
на будівництво й модернізацію укриттів, оновлення очисних споруд, будівництво дощової каналізації, посилення захисту енергооб’єктів від обстрілів. Натомість гроші платників податків інвестуються фактично в обслуговування комерційної нерухомості — нових висоток уздовж Французького бульвару та на Фонтанах.

На цьому прикладі дуже чітко видно, як девелопери відтягують на себе бюджетні ресурси під виглядом «відновлення інфраструктури». Ті інвестиції, які в нормальній ринковій логіці забудовник мав би робити власним коштом (підведення потужних мереж до своїх об’єктів), оплачуються з державного й міського бюджетів. Фінансово держава від таких «вкладень» додатково не отримує майже нічого — окрім потенційно більшого податку на нерухомість у майбутньому, який не покриває ані масштабів витрат, ані ризиків.

Cкладається враження, що десь між «благим» проєктом і бюджетним рядком працює тіньовий офіс, який розподіляє кошти не за логікою безпеки та сталого розвитку, а за логікою доступу до гаманця платника податків. У цій конфігурації ключове питання звучить уже не «чи потрібен місту водогін», а «хто саме й скільки заробляє на його будівництві».

При цьому майже ніхто не ставить базове для інженерів запитання:
чи відповідають нові техумови водопостачання реальним можливостям систем водовідведення та очистки стоків? Якщо місто різко збільшує подачу води в щільно забудовані квартали, але не модернізує каналізацію, дощову каналізацію й очисні споруди, воно отримує не прогрес, а майбутні аварії, підтоплення та екологічні проблеми. У проєкті водогону під таким кутом майже ніхто не мислить — важливіша труба «до об’єкта», а не комплексний цикл води в місті.

Показово, що і в історії з Куяльницьким лиманом, і в цій схемі довкола водогону фігурує одна й та сама людина — Віталій Барвіненко, голова Одеської районної ради й давній гравець одеської політики. Він присутній і в процесах ухвалення рішень щодо траси біля Куяльника, і в конфігурації впливу на великі інфраструктурні проєкти в місті. Не дивно, що серед місцевих активістів дедалі частіше звучить думка: якщо НАБУ захоче побачити повну картину, саме Барвіненко може стати людиною, якій є про що розповісти слідству.

4. Що поставлено на карту і хто має зробити хід

Операція «Мідас» показала, що бек-офісна модель у нас вийшла на рівень стратегічних галузей. Вона працює не тільки в умовній ОТГ чи міській раді, а й у багатомільярдних структурах на кшталт Енергоатому. Там 10–15% «шлагбауму» з кожного контракту перетворюються на десятки мільйонів доларів кешу, який роками ходив повз бюджет.

«Велике будівництво» створило для цієї моделі ідеальний субстрат: концентрація коштів, кілька фаворитів-підрядників, політичний куратор у центрі, слабка прозорість тендерів, готовність перекидати спецфонди (ковідні, воєнні, відбудовчі) під «потрібні» об’єкти. Одеські історії з Куяльником і водогоном показують, як ця схема вже навчилися маскуватися під відбудову: воєнний фонд на папері йде на «ліквідацію наслідків агресії», а насправді — на обслуговування нової комерційної нерухомості й земельних інтересів місцевих еліт.

Ставка тут набагато вища, ніж один водогін чи одна дорога через заплаву.
Якщо бек-офіси переживуть «Мідас» і спокійно адаптуються до післявоєнної відбудови, ми отримаємо:

• втрату довіри донорів, для яких кожен новий скандал — аргумент скоротити або жорстко умовити допомогу;
• підрив євроінтеграції, де верховенство права й боротьба з корупцією — не «фішка для галочки», а базовий фільтр;
• хронічний дефіцит грошей на реальну безпеку — укриття, модернізацію мереж, захист енергооб’єктів — бо ресурси й далі підуть у труби, що живлять висотки, а не міста.

Якщо ж «Мідас» стане початком демонтажу цієї системи, доведеться зробити болючі, але очевидні кроки.
На національному рівні — не просто довести справу до вироків, а поширити логіку цього розслідування на інші галузі: інфраструктуру, відбудову, місцеві бюджети. Для цього потрібні публічні реєстри всіх проєктів, профінансованих із воєнних фондів, із прозорою інформацією про підрядників, суми й прив’язку до реальних руйнувань.

На місцевому рівні — припинити брехати собі, що будь-яка труба чи дорога під час війни автоматично стає святим проєктом. Громади, медіа й активісти мають ставити прості запитання:
чи справді цей об’єкт захищає людей від війни, чи просто піднімає вартість квадратного метра?
чи синхронізовані нові мережі з каналізацією, очисними спорудами, ливнівкою, чи нам готують майбутні техногенні аварії?

І нарешті, на рівні персональної відповідальності — припинити робити вигляд, що повторювані прізвища нічого не означають. Коли одні й ті самі фігури виникають у схемах навколо Куяльника, водогону, дорожніх тендерів і воєнних фондів, це вже не випадковість, а політична конструкція. І це питання не тільки до НАБУ, а й до виборців, які щоразу натискають ті самі кнопки в бюлетені.

У підсумку вибір дуже простий.
Або ми розбираємо бек-офіси — і тоді воєнні та відбудовчі гроші працюють на укриття, мережі, захист енергооб’єктів і справжню модернізацію.
Або вони розбирають країну — акуратно, по черзі, від Енергоатому до кожного окремого міста, прикриваючись красивими вивісками «Мідас», «велике будівництво» й «ліквідація наслідків агресії».

Якщо другий сценарій переможе, «велике будівництво» запам’ятається не як інфраструктурний ривок, а як генеральна репетиція великого розпилу післявоєнної України. І тоді жодні красиві стратегії відновлення не врятують від простого факту: країна, яка воює за свободу, продовжує програвати власним бек-офісам.

Vladyslav Balinskyy