Пам’ятник «Крила Перемоги» в Одесі символізує російський наратив про так звану «велику відчизняну війну». І це прямо суперечить як призначенню самого меморіалу, так і українським законам.

Крила якої перемоги ми бачимо на Площі 10 квітня в Одесі?

Насправді цей меморіал, який відкрили 1984 року, присвячений сорокової річниці визволення Одеси від румунсько-німецьких окупантів. Тому його і поставили на Площі 10 квітня, яка має назвою дату Дня визволення міста.

40 років тому скульптор М. Конищев та архітектори В. Мироненко, В. Корогод, В. Шинкаренко втілили в мармурі результат конкурсу на проєкт пам’ятника, який ще до появи отримав назву “Крила Перемоги”.

Коли будівництво меморіалу завершили та у одеситів почали виникати закономірні питання про назву, з’явилися такі пояснення: богиня перемоги Ніка крилата, тому крила – завжди символ перемоги. У той самий час стела нагадує крило чайки.

А символічні крила воїнів-переможців нібито несуть зірку міста-героя. Дійсно, стела сірого мармуру на площі 10 квітня увінчана золотою зіркою на честь присвоєння Одесі імені “Міста-героя”. Також на обелісках вигравірований текст указу Президії Верховної Ради СРСР від 1965 року про присвоєння місту звання «Місто-герой» та увічнено імена одеситів — Героїв Радянського Союзу.

Також вказані дати: 1941 – 1945.

Хоча логічно було б встановити дати початку окупації та звільнення міста, тобто 1941 – 1944.

Як відомо з офіційних історичних джерел, румунсько-німецька окупація Одеси під час Другої світової війни тривала 907 днів. Окупаційні війська зайняли Одесу вранці 17 жовтня 1941 року після понад трьох місяців героїчної оборони міста силами Окремої Приморської армії й Чорноморського флоту.

Закінчилась окупація Одеси 10 квітня 1944 року. Війська РСЧА увірвалися в північні квартали Одеси увечері 9 квітня і нічним штурмом при сприянні партизан до ранку 10 квітня вигнали нацистських окупантів з міста.

Таким чином, відображення на меморіалі історичного періоду «1941 – 1945» не має ніякого відношення ані до призначення самого меморіалу, ані до історії Одеси, а лише символізує російський наратив про так звану «велику відчизняну війну».

Як Гітлер та Сталін почали Другу світову війну

1 вересня 1939 року Третій Рейх та Словацька республіка розпочали військову операцію проти Польської Республіки. У відповідь Велика Британія і Французька Республіка (а слідом за ними й залежні від них країни), згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Третьому Рейху. Таким чином, з локального конфлікту між Німеччиною та Польською Республікою війна переросла у світову.

Саме дата 1 вересня 1939 року вважається початком Другої світової війни. Найбільша війна в історії людства завершилася 2 вересня 1945 року.

У Другій світовій війні взяла участь 61 держава світу, а це − 80 % людства. До армій країн-учасниць війни було залучено понад 110 мільйонів солдатів. Загальні втрати військових та цивільного населення під час війни за різними даними становлять від 50 до 75 мільйонів людей.

Напередодні початку Другої світової між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР панували дружні стосунки.  

З 19 серпня 1939 року діяла Німецько-радянська торгівельна угода , згідно з якою Радянський Союз мав постачати в Німеччину сировину в обмін на фабричне обладнання, комплекси, механізми та верстати, човни та інші транспортні засоби сукупною вартістю 120 мільйонів рейхсмарок. Зазначена угода була доповнена та розширена угодою про торгівлю від лютого 1940 року та угодою про кордони та торгівлю від 1941 року.

Згідно з цими торгівельними угодами, з грудня 1939 по кінець травня 1941 року Німеччина імпортувала з СРСР нафтопродукти, зерно, бавовну, макуху, льон, лісоматеріали, нікель, марганцеву руду, хромову руду, фосфати, а також інші товари. Фактично СРСР майже повністю забезпечував сировиною німецьку промисловість, зокрема, воєнну.

За тиждень до нападу Німеччини на Польщу, 23 серпня 1939 року в кремлі було урочисто підписано Угоду про ненапад між Німеччиною та СРСР, більш відому, як Пакт Молотова – Ріббентропа, або Пакт Гітлера – Сталіна.

Як додаток до угоди, було підписано таємний протокол, що розділив радянські та німецькі «сфери впливу» на території Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Румунії та Фінляндії тощо.

«В разі територіальних і політичних перетворень в областях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла і Сян», – йшлося у цьому протоколі. Секретний протокол передбачав також включення до зони радянських інтересів Фінляндії, Естонії, Латвії та Бессарабії. Хоча у Москві до 1992 року заперечували існування цього протоколу, події 1939–1940 років підтвердили, що Москва та Берлін загалом дотримувалися цих домовленостей. Фактично цим таємним протоколом Гітлер та Сталін поділили Європу між собою, що стало міцною передумовою Другої світової війни.  

Згідно із взятими на себе зобов’язаннями, СРСР 17 вересня 1939 року без оголошення війни напав на Польщу, армія якої вела бої з нацистськими загарбниками. Такий напад СРСР на Польщу допоміг нацистським військам пришвидшити окупацію Польщі, навіть перевиконавши домовленості шляхом окупації польського міста Брест, який за домовленостями, згідно з Пактом, входив у «сферу впливу» СРСР. Апофеозом таких дій був спільний радянсько-нацистський парад союзних військ в окупованому польському місті Брест, який відбувся 22 вересня 1939 року. Коротко про це можна подивитися на відео. В історії, яка пишеться на росії, така війна без її офіційного оголошення сором’язливо називається «польський похід», спільний радянсько-нацистський парад ця псевдоісторія заперечує взагалі.

Спільний парад вермахту і РСЧА (радянських військ) в Бресті (Польща). 22 вересня 1939 року. На трибуні — німецький генерал Хайнц Гудеріан і радянський комбриг Семен Кривошеїн. Джерело фото – ukrinform.ua

30 листопада 1939 року більш ніж півмільйонна радянська орда вдерлася на територію Фінляндії. Радянські бомбардувальники здійснили напад на міста Фінляндії. Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй. Однак радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає.

Комуністами вже був сформований так званий «народний уряд Фінляндії», який 1 грудня 1939 року через московське радіо оголосив про створення так званої «Фінляндської Демократичної Республіки». Але подальших наслідків це не несло, бо радянська орда не змогла окупувати Фінляндію.

Фінська армія змогла дати відсіч загарбникам та не дати окупувати усю країну. Попри те, що радянська влада кидала у битву все нові частини, радянські війська не змогли прорвати оборону фінської армії, хоча примушували її відступати. Фіни втратили близько 23 тис. солдатів, які загинули або пропали безвісти. Ще тисяча цивільних громадян загинули під час авіаційних нальотів або затонули разом із торговими суднами. За останніми дослідженнями, СРСР втратив від 422 до 722 тисяч убитими, пораненими, обмороженими, безвісти зниклими  й полоненими. Деякі радянські дивізії, які виконували бездумні накази «тільки вперед», попадали у заздалегідь підготовлені фінами пастки й були повністю розгромлені.

У радянській пропаганді та офіційній радянській історіографії війна називалася «збройним конфліктом на кордоні з Фінляндією», або навіть «оборонною війною СРСР проти агресії буржуазної Фінляндії». У пізнішій радянській та сучасній російській історіографії ця війна розглядається, як окремий двосторонній локальний конфлікт, хоча демократичними країнами визнається частиною Другої світової війни.

У червні-липні 1940 року СРСР здійснив збройну агресію на територію Румунії, окупуючи території Бессарабії, Північної Буковини та регіон Герца. Через втручання союзника СРСР – нацистської Німеччини, пов’язаною з СРСР Пактом Молотова – Ріббентропа, війська Румунії не чинили спротив цієї окупації.

У червні 1940 року на виконання Пакту СРСР окупував країни Балтії – Естонію, Латвію та Литву, які позбавилися радянської окупації лише з розпадом СРСР. На росії це досі подається як добровільне приєднання зазначених країн до СРСР.

Для чого німецько-радянську війну назвали «великою відчизняною»

22 червня 1941 року Гітлер напав на свого союзника – Радянський Союз. Серед багатьох істориків існує думка, що це була превентивна акція, що саме плани нападу СРСР на Третій Рейх змусили Німеччину здійснити напад першою. Німеччина просто випередила Радянський Союз, напавши першою, як стверджує дослідник історії Другої світової війни Віктор Суворов у книзі «Криголам».

Німецько-радянська війна була важливою складовою східноєвропейського театру воєнних дій Другої світової війни та тривала до 8 травня 1945 року. Нагадаємо, що Друга Світова війна закінчилась тільки через 5 місяців, 2 вересня 1945 року, поразкою Японії.

Але тодішні керівники Радянського Союзу з перших часів воєнних дій почали використовувати термін «велика вітчизняна війна». Таким чином з грандіозної події світового масштабу, Другої світової війни, вони довільно вирізали шматок, якому надали самостійне значення.

Саме промовами Молотова і Сталіна почав створюватися міф про «велику відчизняну війну». Суть міфу приблизно така: радянські люди в 1930-і роки мирно працювали. Створювалася індустріальна база нового, щасливого життя в СРСР. Радянські люди не хотіли нікого завойовувати і ні з ким не збиралися воювати. Вони були щасливі своєю працею під керівництвом своїх мудрих керівників. «Тільки Радянський Союз неухильно проводив політику миру, політику організації колективної відсічі агресорам і підтримки народів, що стали жертвами агресорів», – писали в радянських газетах того часу.

Називаючи війну «відчизняною» і визначаючи точкою її відліку дату 22 червня 1941, СРСР відмежовувався таким чином від співучасті у розв’язанні Другої світової війни, замовчував підписання з нацистською Німеччиною Пакту про ненапад та участь в окупації Східної Польщі, балтийських країн, Бессарабії та Півничної Буковини і війну з Фінляндією. У радянської міфологізованій версії нової «відчизняної війни» вона постає як справедлива визвольна війна радянського народу за свободу і незалежність соціалістичної Батьківщини проти фашистської Німеччини та її союзників.

Така концепція переможної «відчизняної» війни залишала поза увагою причини втрат і поразок Червоної армії, трагедію мільйонів радянських військовополонених, примусових робітників, Голокосту, нацистської окупації та колаборації, прорахунків радянського військового командування та невиправданих людських жертв, загарбницький характер війни з боку СРСР у Європі.

«Ніколи знову» vs «Можем повторить»

Термін “велика відчизняна війна” усі роки радянської влади був основою радянської версії історії Другої світової війни, яку викладали в школах і вузах, використовували в наукових працях та творах мистецтва. І ніхто не наважувався піддати її сумніву. У роки правління Брежнєва в офіційних джерелах та підручниках версія носила назву  “Велика Відчизняна війна радянського народу 1941—1945 рр.” Саме в ці роки радянська ідеологія просувала наратив про існування в СРСР “нової історичної спільноти людей — радянського народу”, його проштовхували у підсвідомість громадян в тому числі за допомогою брехливої версії війни. Саме тому на меморіалі “Крила Перемоги” в Одесі з’явились дати 1941 -1945, бо одеські скульптори та архітектори були зобов’язані слідувати офіційній ідеології.

Крім міфу про «велику відчизняну війну» складався міф про «велику побєду» та День Побєди 9 травня.

Коротка історична довідка

7 травня 1945 року о 2:41 ночі в німецькому місті Реймс був підписаний акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Від імені союзників акт про капітуляцію підписали генерал Вальтер Беделл Сміт, генерал І. Суслопаров (як свідок від СРСР) і генерал Франсуа Севез (від Франції). Від Німеччини його підписали адмірал Ганс-Георг фон Фрідебург і генерал Йодль.

8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом (9 травня о 0:43 за московським часом) генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель, а також представники німецьких ВМС на вимогу Сталіна повторно підписали Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини, що ознаменувало закінчення Німецько-радянської війни.

У західній історіографії підписання капітуляції німецьких збройних сил, як правило, пов’язується із процедурою в Реймсі, а підписання акту про капітуляцію в Берліні вважається його ратифікацією.

9 травня у СРСР святкувалося щорічно з формулюванням: на згадку про переможне завершення «Великої вітчизняної війни радянського народу проти німецько-фашистських загарбників». Встановлене указом президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року як день «всенародного свята».

1948 року, враховуючи наслідки війни, зокрема наявність на той момент величезної кількості інвалідів, свято було скасоване. Відновлене 1965 року зі статусом державного свята й неробочого дня. Від того часу свято супроводжувалося урочистостями: військовими парадами Радянської армії та демонстрацією на Красній площі в Москві. Також святкувалося у деяких країнах Варшавського договору.

Від 1991 року, після розвалу СРСР, святкується на державному рівні в низці пострадянських країн — Російській Федерації, Білорусі, Казахстані тощо.

День Перемоги в Україні офіційно не святкується з 2016 року. Замість нього був запроваджений День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, який був державним святом до 2023 року. Починаючи з 2024 року, Україна щороку 9-го травня святкує День Європи, а 8-го травня вшанувує жертв Другої світової війни — День памʼяті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Дата 9 травня як День Перемоги також не святкується в балтійських країнах — Естонії, Латвії та Литві.

Після Революції Гідності та початку російсько-української війни в Україні відмовилися від використання під час свят георгіївської стрічки, яка в Україні почала сприйматись як виразний символ російського вторгнення в Україну. Натомість новим символом став червоний мак як символ пам’яті про загиблих. Гаслом цього дня в Україні є вираз «Ніколи знову».

Тоді як на росії вже багато років популярним є агресивний мем «Можемо повторити».

Ці гасла символізують «війну памятей» між українським та російським суспільствами, яка перетворилась на справжню геноцидну війну росії проти України та українського народу.

В основі російської антиукраїнської пропаганди лежить теза про те, що у Києві шляхом державного перевороту прийшла до влади «фашистська хунта». Натомість росія, як спадкоємиця СРСР, одержавши «велику побєду над фашизмом, що принесла свободу всій Європі, має особливу відповідальність за мир у світі й покарання тих, хто становить йому загрозу». При цьому взагалі ігнорується вклад інших республік, зокрема України, в перемогу над фашистською Німеччиною. Ба більше, намагання привласнити собі лаври переможців у Другій світовій війні стало наріжним каменем машини російської пропаганди.

Але це не відповідає історичним фактам, адже Україна, як і всі інші країни-учасниці війни, заплатила жахливу ціну за перемогу. Україна – чи не найбільшу. Ось тільки деякі факти.

Понад 6 млн. українців воювали у Червоній Армії під час 1941-1945 років.

Протягом 1942–1950-х рр. в Україні воювала Українська Повстанська Армія, через лави якої пройшло близько 100 тис. людей.

Загальні людські втрати України від війни, включно із убитими, померлими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими, тими, хто відійшов разом із німцями, оцінюються у 8-10 мільйонів життів. Кількість українських жертв можна порівняти із населенням сучасної Австрії.

Інфографіка – Укрінформ

Не випадково, що міф «великої відчизняної війни» опинився в епіцентрі конфлікту пам’ятей між Україною і росією, а згодом – повномасштабної війни.

Від «великої побєди» до побєдобєсія

Є принципова відмінність між ставленням до «великої відчизняної війни» й «великої побєди» за радянських часів та у сучасній росії. Радянські очільники розглядали війну та перемогу в ній як виправдання за всі злочини і провали власного режиму. Але разом із тим вони не прагнули повернутися до сталінських, тим більше воєнних, часів, які самі пережили. Їхнє «Миру – мир!» було щирим, і народ вони намагалися вести до «світлого майбутнього», котре аж ніяк не мало стати відтворенням минулих жахів сталінських часів.

У путінській росії  ідея «великої побєди у великій відчизняній війні» перетворилась на справжній сатанинський культ. Достатньо лише подивиттись на храм збройних сил росії, де сходи зроблені з броні танків, а на стінах висять ікони із зображенням радянських полководців. Досить влучно описує те, що відбувається, слово «побєдобєсіє».

Побєдобесіє – узагальнювальна назва гіпертрофованої «переможної» істерії, культу «побєди» в путінській росії. Культ «великої побєди» – це механізм створення сучасної російської агресивної ідентичності, спрямованої на відродження і утримання впливу рф на пострадянському просторі та виправдання агресії проти українського народу. На початку повномасштабного втрогнення в 2022 році російська пропаганда навіть намагалась просувати тезу про те, що так зване СВО – це нова “велика відчизняна війна” проти українського “неонацизму”. Але наративи “великої відчизняної війни” не спрацювали. Війна з Україною не перетворилась на “народну священну війну”. Російські чоловіки масово тікали від мобілізації восени 22 роки, а ті, хто залишився, погоджуються воювати або за величезні гроші, або за звільнення від кримінальної відповідальності за скоєні злочини.

Повернути справжню історію Другої світової війни в Україні та історію окупації Одеси

«Понеділок. 10-го квітня 1944 року. Прийшли Совєти. Відсьогодні перевертається нова сторінка нашого життя, сповнена всяких несподіванок… Вчора ми були в смертельній небезпеці, тому що сховатися нам було нікуди, всі мешканці будинку стовпилися біля дверей. Навколо нашого будинку лунали страшні вибухи бомб. Від цього вибуху дзвеніли шибки у вікнах, відчинялися двері й буквально весь будинок здригався. Здавалося, це будинок князя Гагаріна, ми були в кільці вибухів, тому що на розі Великої Арнаутської також було кинуто бомбу. Кажуть, що бомбили радянські літаки. Цікаво було б дізнатися, хто ж, власне, бомбив і з якою метою, тому що в газетах завжди пишуть, що знищено військові об’єкти, а насправді бомблять переважно житлові будинки».

Це рядки з щоденника мешканця Одеси Адріана Оржеховського, який він вів під час окупації міста. Цей документ малює картину жахливої трагедії, що спіткала величезне місто. І ця картина відрізняється від тієї, яку малювала радянська пропаганда про героїчне визволення міста. Виявляється, що 10 квітня 1944 радянські війська не просто героїчним маршем пройшлись по місту та нічним штурмом вигнали окупантів, а кілька днів бомбили Одесу, зокрема житлові будинки, та повбивали чимало жителів міста. До моторошної болі нагадує сьогоднішню тактику “звільнення” терористичною російською армією Маріуполя, Сєверодонецька, Авдієвки, Бахмуту від “українських нацистів” …

Трагічна історія 907 днів окупації Одеси чекає своїх безпристрасних дослідників, бо вона має ще досить багато «білих плям». Наприклад, лише чотири роки тому завдяки фільму “Трагедія Аркадійської балки” (Юрій Рух, Владислав Балінський, Олександр Сурілов, Тимофій Криницький) ми дізнались про страшну тайну невеликого кургану в Парку Перемоги в Одесі.

Як встановив одеській краєзнавець Одександр Сурілов , один із пагорбів у парку — це курган, насипаний поверх братської могили. Тут, у покинутих штольнях, де видобували черепашник, останніми днями окупації розстріляли кілька сотень одеситів, переважно євреїв.

«Напередодні того страшного дня неподалік майбутнього парку пролунав вибух. На розі Пирогівської та Французького бульвару злетіла в повітря телефонна станція окупантів, – розповів історик. — А 8 квітня, наступного дня після лютої облави, в Аркадійській балці почалися страти».

За словами Олександра Сурилова, розстрілювали останніх заручників, яких окупаційна влада тримала для залякування партизанів.

«Про заручників не прийнято було писати за радянських часів, бо тоді постали б питання щодо виправданості дій партизанів на території Одеси, – упевнений краєзнавець. — Інститут заручників існував усі роки окупації. Були маленькі концтабори у будинках кількох одеських шкіл. Якщо партизани вбивали румунів — ті відразу відраховували по 100-200 заручників за кожного і вбивали їх».

Українське суспільство зараз перебуває на стадії, коли ми повертаємо своє: свою культуру, свою мову, свою історію. Справжню, а не ту, що нам малювали десятиліттями та навіть століттями імперські, радянські, а згодом – і рашистські пропагандисти. Реальна історія Другої світової війни в Україні та Одесі – це важлива частина цієї великої панорами. Вона набагато більша та складніша, ніж придумана версія «великої відчизняної війни».

Для того, що заповнити «білі плями», необхідна не тільки велика інтелектуальна робота істориків, письменників, журналістів, політиків, а й сміливість та мужність відкривати та показувати суспільству правду. І починати треба з того, щоб позбавлятись від всіх маркерів брехливого міфу про «велику вітчизняну», наприклад, змінити дати на Меморіалі «Крила Перемоги». Днями “Зелений лист” відправив до Одеської міської ради заяву з такою вимогою.

Цього вимагають і закони України.

У 2015 році у рамках пакету Законів, направлених на декомунізацію України, Верховною Радою України був скасований Закон «Про увічнення перемоги у великій вітчизняній війні 1941-1945 років» та ухвалений Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», який на сьогодні є чиним.

13 липня 2023 року Київська міська рада прийняла рішення № 6880/6921 «Про затвердження переліку об’єктів, що підлягають усуненню із публічного простору міста Києва», складовою частиною якого є заміна цифр «1941» на «1939» на деяких пам’ятниках згідно із зазначеним переліком. І це рішення вже потрохи виконується.

Памятник “Крила Перемоги” в Одесі має іншу, народну назву, – Градусник. І це не випадково, бо одесити знають справжню ціну цієї Перемоги та визволення міста (чи його відвоювання одним людожерським режимом – сталінським, у іншого людожерського режима – гітлерівського). Недарма, громадянські активисти вже позбавили меморіал маркерів комунистичного минулого – червоної зірки та зображення засновника більшовистського режима лєніна.

Зараз треба занкінчити цю роботу та повністью декомунізувати “Крилья Перемоги”.