ГО “Зелений лист” продовжує писати “Хроніки війни”, розповідаючи історії тих, хто бачив війну на власні очі. Герой публікації — переселенець з Миколаєва, який приїхав разом із дружиною в Одесу ще на початку повномасштабного вторгнення. В рідному місті він виготовляв взуття у власній майстерні.
За його словами, місто було під бомбардуванням уже з перших днів.
Нагадуємо, ми пишемо “Хроніки війни” тою мовою, якою з нами розмовляють наші герої.
- 4 марта наш район очень сильно обстреляли кассетными боеприпасами. В этот день погиб мой товарищ. Обстрелы пришлись на конечную маршрутки. Мой товарищ работал диспетчером. Тогда мы решили переезжать. У нас в Одессе живут друзья. Приехали к ним. Они с нас не брали деньги ни за что. Нам было неудобно их стеснять.
За словами чоловіка, він не очікував, що почнеться повномасштабна війна. До росії він ставився нормально до 2014 року. Поворотним моментом стали розстріли на Майдані, які, на його думку, інспірувала зокрема російська федерація.
- Я вырос на русской культуре. Она была мне близка. Русских я считал близкими людьми. Родственники есть в россии, одноклассники. Но сейчас наше общение перестроилось. Моя жена всех послала, заблокировала. Они обрусели и не понимают, что здесь происходит. Говорят, что мы обстреливаем сами себя.
Через декілька місяців подружжя вирішило повернутись у Миколаїв — “без роботи важко”, пояснює чоловік:
- Сейчас в Николаеве нет ни одного безопасного места. Но мы решили: что должно случиться, то и случится. Дух народа не сломлен. Значит, есть надежда. Никогда нельзя сдаваться. Особенно перед этим врагом. Этот вопрос надо закончить окончательно, чтобы не оставлять для следующих поколений.
Наразі Миколаїв дуже постраждав від війни — є сліди прильотів ракет і артобстрілів, вікна забиті фанерою, повсюди розкидані бігборди й шини автівок, багато магазинів не працює, а після шостої вечора вулиці безлюдні. В місті досі діє правило світломаскування — не працюють світлофори, ліхтарі, у квартирах вимикають світло. Миколаїв і приміські населені пункти обстрілюють майже щоденно. Деяких сіл уже просто не існує.
Онуки подружжя виїхали за кордон. Чоловік відзначає, що дуже сумує за ними. З початку війни подружжя готувало для військових їжу й розвозили на блокпости:
- Люди помогали, кто чем мог. Это очень важно. Нам чужого не надо. Но и свое не отдадим.
Завдяки нашим незламним Збройним силам багато українських міст не знають, що таке жити поблизу фронту. Водночас важливо пам’ятати про ті місця, де російські солдати кожного дня вбивають українців.
