Напередодні 40-ї річниці катастрофи журналіст «Зеленого Листа» Гліб Єгоров 22–23 квітня побував у Чорнобильській зоні відчуження. На місці він записав ексклюзивні розмови з двома фахівцями, які щодня працюють із наслідками найбільшої техногенної аварії в історії людства, — Сергієм Боковим, начальником зміни об’єкта «Укриття» та Нового безпечного конфайнменту, та Надією Мудрик-Мочаловою, головою пресслужби Державного агентства з управління зоною відчуження. На основі цих розмов і польових спостережень підготовлено цей матеріал.

Скульптура «Третій ангел» у Чорнобильській зоні — символ біблійної алегорії катастрофи. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Сорок років тому, 26 квітня 1986 року, людство зазнало найбільшої техногенної катастрофи у своїй історії. Та сьогодні, оглядаючись на ці чотири десятиліття, ми бачимо не просто аварію — ми бачимо безперервну лінію злочину, яка тягнеться від радянської пихи через пострадянське замовчування до свідомого російського ядерного тероризму 2025 року.

Радянська ДНК: самовпевненість, брехня, ями в лісі

Чорнобиль почався не з вибуху реактора. Він почався з системи, де ідеологічні амбіції завжди важили більше за людське життя. Коли в ніч на 26 квітня надмірна самовпевненість призвела до катастрофи, комуністична верхівка зробила те, що завжди робила радянська система — почала брехати. Поки у Прип’яті люди ходили на першотравневі демонстрації, а діти гралися на майданчиках під радіоактивним дощем, у Москві обговорювали не порятунок населення, а те, як приховати правду від світу.

Перші пожежники гасили графітовий вогонь без захисту, бо їм не сказали, з чим вони мають справу. Олексій Ананенко, Валерій Безпалов та Борис Баранов — троє водолазів, яких відправили відкривати засувки під реактором, — йшли в смертельну небезпеку, бо знали: альтернативою буде ще більший вибух. За ними — близько 600 тисяч ліквідаторів з усього Радянського Союзу. Заручники інформаційної блокади, без належного захисту, без правдивих інструкцій, без розуміння того, у що їх відправляють.

Меморіал «Тим, хто врятував світ» у Чорнобилі — пам’ятник пожежникам-ліквідаторам. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Не менш промовисто те, як та сама система «прибирала» наслідки. Як зауважила в розмові з нашим журналістом Надія Мудрик-Мочалова, у поспіху 1986 року заражену техніку, ґрунт, цілі ділянки лісу — все, що випромінювало радіацію — згрібали в звичайні траншеї посеред Зони. Без гідроізоляції. Без методології. Без жодних стандартів. Просто ями в землі, прикриті зверху ґрунтом, у які поховали тисячі тонн ядерно небезпечних матеріалів. Сьогодні ці радянські «могильники» отруюють підземні води Полісся, і лише зараз, за підтримки Європейського Союзу, Україна змушена їх розкопувати й перевозити відходи в сучасні безпечні сховища. Виправляти за тими, хто кинув цю отруту й утік.

Готель «Полісся» у Прип’яті: на знімку в руках — таким він був до 26 квітня 1986 року, на тлі — таким він став. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Як світ накрив Чорнобиль: Арка над катастрофою

Після розпаду СРСР Україна залишилася сам на сам із радіоактивною руїною в умовах найважчої економічної кризи. Москва, яка спричинила катастрофу, просто умила руки. Руку допомоги простягнув Захід: у 1995 році було підписано Оттавський меморандум, за яким Україна зобов’язалася закрити ЧАЕС, а країни G7 та Європейський Союз — профінансувати безпечне виведення станції з експлуатації та будівництво нового надійного конфайнменту. У 1997 році під егідою Європейського банку реконструкції та розвитку було створено фонд «Укриття». До нього долучилися 25 країн: окрім G7, це Нідерланди, Норвегія, Швеція, Данія, Швейцарія, Польща, Кувейт та інші.

Робочі матеріали в адміністративному корпусі ЧАЕС: аерофотознімок Нового безпечного конфайнменту над четвертим енергоблоком. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Результатом цих міжнародних зусиль стала споруда, яку фахівці називають одним із найскладніших інженерних об’єктів в історії людства. У 2016 році над зруйнованим четвертим енергоблоком накрили Новий безпечний конфайнмент (НБК) — арку висотою понад 100 метрів і вартістю понад 2 мільярди євро. Головним підрядником був спеціально створений французький консорціум Novarka — об’єднання двох світових будівельних гігантів: Vinci Construction Grands Projets та Bouygues Travaux Publics. Над проєктом працювали сотні підрядників з понад 30 країн.

НБК — це не просто кришка над саркофагом. Як пояснив у розмові з нашим журналістом Сергій Боков, конструкція складається з внутрішньої та зовнішньої обшивок, між якими розташований кільцевий зазор. Спеціальна система вентиляції підтримує контрольовану вологість, уповільнюючи корозію. Різниця тиску між зазором і основним об’ємом створює додатковий бар’єр для виходу радіації назовні. Розрахунковий термін захисту — 100 років.

Сергій Боков, начальник зміни об’єкта «Укриття» та Нового безпечного конфайнменту. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Внутрішня обшивка Нового безпечного конфайнменту. Між нею та зовнішньою обшивкою — кільцевий зазор з контрольованою вологістю та різницею тиску. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

За цей час, наголошує Боков, НБК мав дозволити безпечний демонтаж старого радянського «саркофага», який давно вичерпав свій 20-річний проєктний ресурс і фактично перестав виконувати свою функцію.

Старий радянський «саркофаг» 1986 року під захистом Нової арки. Саме його ця споруда мала дозволити безпечно демонтувати. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

14 лютого 2025 року: акт ядерного тероризму та його ціна

А потім прийшов «Герань-2».

14 лютого 2025 року російська федерація завдала навмисного удару ударним безпілотником по даху НБК. Як розповідає Сергій Боков, дрон пробив зовнішню та внутрішню обшивки й спричинив загоряння герметизуючої мембрани з високоміцного поліуретану — того самого критично важливого елемента, який з’єднує рухому конструкцію арки з будівлями четвертого енергоблоку, не пропускаючи радіоактивні аерозолі назовні.

Дах Нового безпечного конфайнменту після удару російського «Шахеда» 14 лютого 2025 року. У центрі видно ділянку пошкодження. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Те ж пошкодження з іншого ракурсу — приблизно 15 квадратних метрів наскрізного руйнування зовнішньої та внутрішньої обшивок. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Пожежа тривала два тижні. Для гасіння прихованих осередків горіння всередині покрівлі рятувальники змушені були зробити 332 технологічні отвори в зовнішній обшивці. Площа наскрізного руйнування — близько 15 квадратних метрів. Об’єкт тимчасово втратив свою основну функцію: систему підтримки надлишкового тиску в міжобшивному просторі було порушено.

Пошкодження зовнішньої обшивки крупним планом. Слід від проходження дрона та один із технологічних отворів. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

«Те, що цей удар не призвів до масштабної радіоактивної катастрофи, можна вважати лише безмежним везінням», — таку оцінку від фахівців станції наводить Боков.

За словами начальника зміни, технічні рішення з ремонту розробляють ті ж французькі компанії — Bouygues та Vinci, які будували арку. Через високу радіацію та висоту понад 100 метрів значну частину робіт виконуватимуть дистанційно керовані роботи й маніпулятори. План ремонту передбачає заміну пошкоджених ділянок обшивок, повну заміну герметизуючої мембрани й гідроізоляційного шару, відновлення автоматичної системи моніторингу температури та вологості. Орієнтовна вартість — 500 мільйонів євро. До кінця 2026 року триватиме тимчасовий ремонт для відновлення базової герметичності. Основна фаза розпочнеться у 2028 і має завершитися до кінця 2030 року. Це критичний дедлайн: без відновлення вентиляції корозія почне руйнувати конструкцію незворотно. На початкові заходи 2026 року вже виділено близько 30 мільйонів євро. Решту збере ЄБРР від країн-донорів до кінця 2027 року.

Знову світ платить за російський злочин.

Сховища, які тримають у заручниках

НБК — не єдина больова точка Зони відчуження. Як зазначає Надія Мудрик-Мочалова, на промисловому майданчику ЧАЕС працюють два сховища відпрацьованого ядерного палива з принципово різним рівнем безпеки.

Надія Мудрик-Мочалова, голова пресслужби Державного агентства з управління зоною відчуження. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

СВЯП-1 — старе радянське сховище мокрого типу, де паливо з реакторів 1, 2 та 3 енергоблоків зберігається в басейнах із водою, яка потребує постійного активного охолодження. За словами Мудрик-Мочалової, саме під час окупації станції росіянами у 2022 році тривале знеструмлення мало не призвело до катастрофи: при википанні води паливо перегрілося б і стався б радіоактивний викид.

Радянський пульт керування на ЧАЕС — епоха, в якій безпеку забезпечували аналогові прилади та людська пильність. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Зараз триває процес перевезення палива звідси до СВЯП-2 — нового сухого сховища, введеного в експлуатацію незадовго до повномасштабного вторгнення. Його будівництво обійшлося міжнародній спільноті у близько 448 мільйонів євро. Понад 28 країн — знову переважно G7 та Європейська Комісія — профінансували сховище через Рахунок ядерної безпеки ЄБРР. На відміну від СВЯП-1, нове сховище використовує природну вентиляцію й розраховане на 100 років автономного безпечного зберігання.

Сучасний центр керування СВЯП-2 — нового сухого сховища відпрацьованого ядерного палива, побудованого 28 країнами-донорами. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Та й самим Чорнобилем російська ядерна загроза не вичерпується. Запорізька АЕС — найбільша атомна електростанція Європи — четвертий рік перебуває під російською військовою окупацією, перетворена з цивільного об’єкта на майданчик ядерного шантажу. А щодня, кожної ночі, десятки російських ракет і дронів пролітають крізь Зону відчуження з території «братньої» білорусі вглиб України. Кожен такий політ, наголошують наші співрозмовники, — потенційна катастрофа континентального масштабу.

Бізнес на страху: протекторат росатома і звичка приховувати

Тут починається найцинічніша частина історії. Те, що для світу стало уроком, для Кремля стало товаром. Десятиліттями Москва експлуатувала тему Чорнобиля у двох напрямах одночасно. З одного боку — ядерний шантаж: залякуючи світ привидом нової катастрофи, росія презентувала себе як «монополіста на знання» — мовляв, тільки ми розуміємо ці технології, тільки ми знаємо, як впоратися з наслідками, тільки нам можна довіряти ядерну безпеку.

З іншого боку, комерціалізація цього страху. Перейшовши на нові, дійсно безпечніші реактори покоління 3+, росія почала будувати АЕС по всьому світу: в Угорщині, Туреччині, Бангладеш, Єгипті, Індії. Але це ніколи не було просто продажем енергетичних об’єктів. Це технологічний протекторат: контракти конструюються так, що тільки російське паливо, тільки російські сервісні бригади, тільки російське програмне забезпечення керування, тільки російська перепідготовка персоналу. Все «прив’язується» виключно до росатома. Класичне «садіння на голку»: країна, яка купує російський реактор, потрапляє в багатодесятилітню залежність, з якої вийти політично й економічно майже неможливо. Реактор стає трояном — інструментом м’якої окупації, що працює 60 років.

І тут найголовніша паралель сьогодення. Українські удари по російських нафтопереробних заводах, це удари по легітимних військових цілях: російська нафтова інфраструктура має подвійне, а часто й переважно військове призначення. Вона безпосередньо годує військову машину, виробляючи паливо для ракет, компоненти вибухівки та логістику фронту. Україна як сторона, що обороняється, діє в межах Женевських конвенцій, і саме удари по цих об’єктах сьогодні є одним із найдієвіших способів знижувати військовий потенціал агресора. Питання не в самих ударах. Питання в тому, як російська влада поводиться з наслідками для власного населення. У Туапсе, Новоросійську, Рязані, Самарі горять резервуари, у повітря викидаються канцерогенні сполуки. Що робить російська влада? Те саме, що радянська у 1986-му: жителів не інформують про реальний склад викидів, дані про забруднення засекречуються, місцеве населення живе в інформаційному вакуумі, точно як прип’ятчани навесні 1986 року.

Радянські фрески у занедбаній будівлі Прип’яті — пам’ятник ідеології, яка виховала покоління, що звикло мовчати. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Покинутий спортивний зал у Прип’яті. Гімнастичний кінь стоїть на тому ж місці з 27 квітня 1986 року. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Більше того, російська ставка на ризик не потребує війни як приводу. Катастрофа танкерів типу «Волгонефть» у Керченській протоці наприкінці 2024 року це підтвердила: старі радянські судна, конструктивно непридатні для морської експлуатації, розламалися в шторм і вилили в море тисячи тонн мазуту. Понад рік потому Кремль фактично так і не провів повноцінної ліквідації наслідків — мазут досі викидає на узбережжя, гинуть птахи, отруюються пляжі, місцеві мешканці прибирають його руками. Російська нафтова й транспортна індустрія була екологічною бомбою задовго до повномасштабної війни. Про це просто мовчали.

Басейн «Лазурний» у Прип’яті. Один із найвідоміших символів катастрофи — продовжував працювати для ліквідаторів аж до 1998 року. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Атракціон «Автодром» у парку розваг Прип’яті. Парк мав офіційно відкритися 1 травня 1986 року — за п’ять днів після катастрофи. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Радянський генетичний код — людина як ресурс, правда як загроза владі — нікуди не зник. Він просто перевдягнувся в нові форми.

Чорнобиль не закінчився

Чорнобиль для росії ніколи не був уроком. Він був і залишається інструментом: спочатку інструментом радянського приховування, потім інструментом монополістичного шантажу, тепер – інструментом прямого ядерного тероризму. І спільний знаменник один байдужість до людського життя, свого і чужого, та до міжнародної безпеки в цілому.

40 років по тому ми бачимо чіткий ланцюг: радянська самовпевненість 1986 року → радянські замовчування й безграмотні поховання відходів → пострадянська втеча від відповідальності → перетворення Чорнобиля на товар і шантаж → захоплення Запорізької АЕС → свідомий удар по Арці 14 лютого 2025 року.

Поки російські ракети літають крізь Зону відчуження, поки горять цистерни в Туапсе, поки мазут із «Волгонефтей» отруює узбережжя, поки в підземних водах Полісся отруйно сяють радянські траншеї це не історія. Це сучасність.

Колесо огляду в парку Прип’яті — чи не найвідоміший у світі символ катастрофи, що так і не зупинилася. Фото: Гліб Єгоров для «Зеленого Листа»

Чорнобильська катастрофа триває. І триватиме доти, доки ядерний тероризм як інструмент російської політики не буде зупинений.

Репортаж із Чорнобильської зони відчуження підготував журналіст «Зеленого Листа» Гліб Єгоров. Ексклюзивні коментарі для матеріалу надали Сергій Сергійович Боков, начальник зміни об’єкта «Укриття» та Нового безпечного конфайнменту, і Надія Мудрик-Мочалова, голова пресслужби Державного агентства з управління зоною відчуження.