На публічне звернення Міністерства оборони України до громадськості, яке опубліковано на офіційному сайті, щодо якості виконання центрами комплектування своїх функцій, громадська організація «Зелений лист» публікує другу частину подій, які відбулися з її членом – Бондаренко Сергієм.

З першою частиною – «Пекло проходження медичної комісії» можна ознайомитися за посиланням.

Далі – матеріал щодо роботи Одеського обласного, Приморського районного територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки та ВСП, зібраний Бондаренко Сергієм на виконання редакційного завдання.

Як з’ясувалося, у представників ТЦК є страх перед мобільними телефонами. Скоріше за все, вони бояться, що військовозобов’язані за допомогою власних мобільних телефонів будуть мати зв’язок з юристами, доступ до законодавчої бази або за допомогою власного телефону просто зафіксують незаконні дії працівників ТЦК.

4 травня цього року мені знову було потрібно йти по повістці до Приморського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки м. Одеси (надалі – Приморський ТЦК). На вході у Приморський ТЦК мені повідомили, що в них змінилися правила відвідування і через це я зобов’язаний здати власний мобільний телефон. Інакше працівники контрольно-пропускного пункту не зможуть мене пропустити, незважаючи на повістку.

Як законослухняний громадянин я знаю, що військова служба є державною службою особливого характеру, а Конституція України зобов’язує державних службовців діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому я здав свій власний мобільний телефон.

Прийшовши додому та погугливши цю тему, я зрозумів, що працівник Приморського ТЦК був неправий: у законодавстві України немає норм, на які він посилався. Я вирішив розібратися в цьому питанні до кінця, тому підготував на Приморський ТЦК скаргу на дії працівників контрольно-пропускного пункту,  а також до Обласного ТЦК – запит на публічну інформацію стосовно документу, згідно з яким я начебто зобов’язаний на вході у ТЦК здавати власний мобільний телефон.

До речі, на скаргу, подану до Приморського ТЦК, відповіді я не отримав досі.

Але цікаву відповідь надав Обласний ТЦК.

Додаток 1

Як можна побачити, Обласний ТЦК посилається на інструкцію, яка зобов’язує щось робити особовий склад ЗСУ. Звісно, інструкція не розповсюджується на цивільних осіб. Але найбільш пікантним є останній абзац, де Обласний ТЦК прямо вказує, що він не є розпорядником згаданої ним же інструкції. Щоб зрозуміти неадекватність такої відповіді, достатньо відкрити Закон України «Про доступ до публічної інформації» та переконатися, що публічною є й отримана розпорядником інформація.

Або якщо перекласти з канцелярської на просту людську мову, то Обласний ТЦК повідомив мене, що є якась інструкція, яка щось вимагає виключно від військовослужбовців, але вони її не отримували, при цьому її використовують на повну потужність, розповсюджуючи її норми й на цивільних осіб.

Маючи час до 1 червня, звертаюся до інших органів військового керівництва і кінець-кінцем, отримую собі копію цієї інструкції, яку не має Обласний ТЦК.

Додаток 2

1 червня по повістці знову йду до Приморського ТЦК. Там у черговій частині сидить військовослужбовець Гичка, який вимагає мене здати власний мобільний телефон, бо інакше він мене не пропустить до Приморської ТЦК, незважаючи на повістку. Спочатку декілька разів прошу у Гички оформити його вимогу письмово. Гичка робить вигляд тупого та глухого служаки і взагалі ніяк не реагує. Потім декілька разів прошу Гичку запросити у хол Приморського ТЦК його командира, щоб той зміг мені пояснити причину таких дій Гички. Теж повне ігнорування моїх прохань.

Так як якщо б спробував прорватися у Приморський ТЦК силою, то незважаючи на повістку, був би повністю неправий, то розмістившись у холі Приморського ТЦК, за допомогою того самого телефону, обмежити користування яким так прагнув Гичка, починаю шукати, що робити і кому телефонувати.

Перший телефонний дзвінок – до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону. Там пояснюють, що вони розглядають лише документи, які до них заходять від інших структур і пропонують телефонувати в поліцію.

У поліції на 102 виклик приймають, але потім перетелефоновує поліцейський і пояснює, що то не в їх компетенції. На моє питання: а що ж робити, радять звернутися до ВСП.

Телефоную у ВСП, пояснюю ситуацію. Мені пояснюють, що зараз самі прийти до Приморського ТЦК не можуть, але пропонують зайти до них. Тим більше, що до них йти не так далеко…

І тут починається повний маразм… Гичка, почувши, що я збираюся до ВСП, пафосно, демонструючи цивільним, які знаходилися у холі Приморського ТЦК, свою владу, з метою приниження моєї честі та гідності, голосно віддає завідомо злочинний усний наказ іншим військовослужбовцям, які несли варту в ТЦК, не випускати мене з приміщення ТЦК.

Зупинимося на аналізі чинного законодавства.

1. І Статутом внутрішньої служби ЗСУ і Дисциплінарним Статутом ЗСУ чітко встановлено, що явно злочинні накази не підлягають виконанню.

2. Конституцією України встановлено:

– Кожному гарантується свобода пересування (частина 1 статті 33);

– За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (частина 2 статті 60)

3. За незаконне позбавлення волі передбачена відповідальність згідно зі статтею 146 Кримінального кодексу.

Але незважаючи на діючи норми законодавства, вартові, виконуючи завідомо злочинний наказ, зачиняють перед мною двері, не даючи мені можливості потрапити до ВСП.

З незрозумілих причин один з вартових, бачачи, що я намагаюся вийти з будівлі ТЦК, але на них ніяк не нападаю, починає мені ще й і погрожувати, розповідаючи, як вони можуть мені поламати ребра, або взагалі вбити. І чи можна не вірити тренованій озброєній людині?

Спостерігаючи за цими діями, військовослужбовець Гичка розуміє, що я не маю наміру підкорятися його завідомо незаконним вимогам і просить мене почекати пару хвилин. Коли я залишаю спроби вийти з будівлі ТЦК, Гичка кудись зникає на 1,5-2 хвилини і, повернувшись, дозволяє мені пройти у будівлю ТЦК разом з власним мобільним телефоном.

2 червня я таки відвідую ВСП, де залишаю скаргу на дії військовослужбовців ТЦК. У якості додатка до скарги додаю відповідь Обласного ТЦК про те, що вони не отримували вказану інструкцію.

8 червня по повістці знову йду до Приморського ТЦК. Проходячи контрольний пункт, спостерігаю наступну картину – жоден військовослужбовець жодному відвідувачу не пропонує здати мобільний телефон.

У другий половині липня отримую відповідь від ВСП.

Додаток 3

Вже в першому абзаці є перекручені факти, бо вбивством погрожував не Гичка. Далі – більше.

Начебто Гичка запропонував мені здати телефон на «законних підставах». При цьому ці «законні підстави» ніяк не вказуються.

Далі представники ВСП підтверджують мій конфлікт з Гичкою, але роблять ну дуже цікавий висновок – те, що мій телефон залишився зі мною, вказує на те, що мої права не були порушенні. Тобто, з точки зору військових, – незаконне позбавлення мене волі, погроза вбивством, виконання військовослужбовцями завідомо злочинного наказу – не є кримінальними правопорушеннями.

Скоріш за все, після початку скандалу з Борисовим, якась «світла голова» прийняла рішення, що треба відвідувачів ТЦК обмежити в праві користування власними мобільними телефонами. При цьому документально це ніяк не оформлювалося. Чого більше опасалися: те, що відвідувачі зможуть зафіксувати пропозиції хабарів чи щось інше – тут можна лише гадати.

Але після того скандалу, якій був за моєї участі, цю практику дуже швидко звернули. А представники ВСП, отримавши мою скаргу, спробували вигородити представників ТЦК, намагаючись подати дії Гички, як начебто законні, не знаючи, що в ТЦК вже припинили практику вимагання здачі відвідувачами власних мобільних телефонів.

Бондаренко Сергій, спеціально для «Зеленого листа».

На підставі зібраних матеріалів громадська організація «Зелений лист» направила відповідну заяву до Міністерства оборони України.

Сподіваємся, що зібраний матеріал дозволить Міністерству оборони України покращити роботу територіальних центрів комплектування.